Іван Котляревський. Енеїда




Коментар до “Енеїди” Івана Котляревського
та його історія


Я кошовий Еней. Малюнок Анатолія Базилевича. Видавництво «Дніпро», 1969

Настійну потребу в розгорнутому коментарі до першого твору нової української літератури розуміє кожний, хто читав “Енеїду”. Ще в столітній ювілей першого видання “Енеїди” (1898) ставилося питання про створення коментаря, без якого уже тоді, коли принаймні в домашньому побуті народу було чимало спільного з добою Івана Котляревського, багато що в “Енеїді” залишалося неясним. Але ні в дні столітнього ювілею великого твору, ні в дні урочистого відкриття пам'ятника на могилі Котляревського в Полтаві (1903), ні пізніше далі добрих намірів справа не пішла. У науковій літературі інколи навіть висловлювалася, а коли не висловлювалася, то мовчки сприймалася думка, що з'ясування побутово-етнографічних реалій в “Енеїді” — діло другорядне.

Уже позаду 200-річний ювілей з дня народження Котляревського, не за горами 200-річчя першого видання “Енеїди”, а у великій бібліографії праць про поему маємо лише одну статтю, присвячену даній темі, — “Побутова старовина в “Енеїді” І. П. Котляревського” Миколи Сумцова, опубліковану ще у 1905 р. Судячи із змісту, тут іменитий український етнограф по пам'яті, не звертаючись до друкованих джерел, пояснив кілька десятків старожитностей і, ясна річ, далеко не вичерпав визначеної у заголовку теми. Стаття показує, який прекрасний коментар до дивовижного творіння Котляревського міг би укласти Сумцов і якої значної шкоди зазнала культура нашого народу, що ні він, ні хтось інший з учених, ближчих до доби письменника, не взявся до такої праці.

Відгукуючись на появу статті Миколи Сумцова, літературознавець Михайло Мочульський писав: “...Наша наукова критика ще не зробила досі нічого, щоб пояснити та зробити приступною для загалу ту цікаву поему. Наша критика обертається лише в хибнім колі утертих фаз, доторкається “Енеїди” зверха, й нікому досі не забаглося пірнути на її дно, щоб як слід з'ясувати її...” Сумцов обібрав собі цікаву й живу тему: він мав подати в своїй статті висліди над побутовим боком “Енеїди”; на жаль, одначе шановний професор не дав нам того, чого слід було сподіватися по нім. Він лише торкнувся своєї теми, але не поглибив її, поставив багато питань, але не дав на них відповіді. Тим-то стаття, хоч не без певних цікавих вказівок — мусить розчарувати” 1.

Присуд М. М. Мочульського, якщо сприймати його в історичній перспективі, видається надто суворим. І нині значення праці М. Ф. Сумцова не зменшилося, а навпаки, зросло. Крім того, вже на той час у працях П. Г. Житецького, І. М. Стешенка, І. Я. Франка, інших авторів можна було знайти значний матеріал для коментаря. Коли його додати до словничка чи приміток у кінці книги, без яких не обходилося, за поодинокими винятками, жодне видання “Енеїди”, починаючи від першого, то це вже було солідним фундаментом для коментаря. Значний внесок у справу створення коментаря зробили такі радянські літературознавці, як І. Я. Айзеншток, А. П. Шамрай, П. К. Волинський, Є. П. Кирилюк.

Одначе коментаря до “Енеїди” в сучасному значенні цього слова ще не маємо. А час не стоїть, стрімко змінюється життя всього народу та окремих його верств. Що ж до села, то в його побуті тільки за період після Великої Вітчизняної війни сталося більше змін, ніж за кілька століть перед тим. Покоління, дитинство і юність якого пройшли в українському селі 30 — 40-х років XX ст., знало і патріархальну хату та дворище з відповідними предметами домашнього й господарського вжитку, і домоткане полотно, і вітряки, і водяні млини. Про коней та волів, які були основною тягловою силою в господарстві, й говорити не доводиться. А для повоєнних поколінь все це — давнина, екзотика.

***

“Енеїда” Івана Котляревського — виняткове художнє явище. Хоч на великій травестії відбився, та й не міг не відбитися, поступ суспільно-літературної думки та поглядів самого автора вподовж трьох десятків років праці над нею, “Енеїда” становить собою напрочуд викінчену, струнку цілість, гармонійну єдність змісту та форми. Травестія не може зовсім відірватися від сюжетної канви першотвору, одначе і в рамках даного жанру блискуче виявилися оригінальність, гнучкість і багатство композиційних засобів Івана Котляревського. По старій канві він сміливо вимальовує нові узори, по-своєму компонує матеріал, коли це зумовлено художньою доцільністю, самим духом відтворюваного життя, світоглядом українського народу тієї доби.

Візьмемо хрестоматійне місце — картини пекла у третій частині поеми, в яких Котляревський далеко відступає від Вергілія. Грішники розміщені в пеклі за певною системою, за величиною гріхів. Разом з тим пекло відбиває лад та ієрархію тогочасного суспільства. Перелік гріхів, за які карають людей у пеклі, їх градація залежно від суворості кари — то власне кодекс моралі українського народу в дану історичну епоху. Цей кодекс виражений у поемі так глибоко й точно, поданий у такому сконденсованому й систематизованому вигляді, що у всій нашій літературній спадщині минулого важко знайти подібний твір.

Мав рацію сучасник зачинателя нової української літератури етнограф І. Кулжинський, коли писав: “Борг справедливості вимагає, щоб ми склали подяку панові Котляревському за його “Енеїду”. Ми певні, що ся прекрасна пародія [тільки не пародія, а травестія — О. С.] дійде до наступних поколінь і нею будуть займатися так, як тепер займаються рунічними написами або стародавніми медалями, які зберіг безпощадний час” 2.

“Енеїда” — енциклопедія народного життя. Мало не кожна строфа поеми для тих, хто уміє ту енциклопедію читати, може розгорнутися в цілу наукову розвідку про той чи інший аспект сучасної І. Котляревському дійсності. Письменник завжди дотримувався живої правди життя, яка повнокровно струмує в кожному рядку поеми. Зрозуміти предмет, явище, подію, ім'я, назване в поемі, — тільки половина справи. Друга, не менш важлива, — з'ясувати, в якому контексті твору, а разом з тим і реальної дійсності, історичної доби постає все, що складає зміст поеми. У ній не те що строфи, — рядка, жодного слова немає, вжитого просто так, для зв'язку між епізодами. Все працює, все несе смислове навантаження, кожне слово — там, де йому належить бути. І в усьому — виняткове знання буття українського народу, його психології, його характеру.

При цьому будь-який коментар не може дати єдиного ключа, який допомагав би відкривати всі художні секрети “Енеїди”. В картинах пекла — одна художня ідея, в інших, порівняно простих епізодах, — інакша, теж підказана відтворюваним життям. Скажімо, наїдки на численних обідах троянців завжди називаються в такому порядку, в якому їх подавали на стіл. Інший порядок — у переліку наїдків праведників у раю. Це переважно дитячі ласощі. Спочатку залежно від їх популярності названі покупні ласощі, базарні (“Сластьони, коржики, стовпці”; III, 118 3), потім — доступніші дітям, натуральні — з городів, садів, поля, лісу. Останні названі в такому порядку, в якому протягом весни — літа — осені ними ласують діти (“Часник, рогіз, паслін, кислиці, Козельці, терн, глід, полуниці”; III, 118).

Складніший випадок: на бенкеті у Дідони починають грати музики. Першим — інструмент нижчої тональності — бандура, за нею послідовно вступають все голосніші — сопілка, дудка, скрипка. Кожному інструментові, його мелодії відведений рядок, звукова інструментовка якого відбиває дану мелодію. Наступний накладається на попередній, коли той уже подав голос. Подібне спостерігається в народній музиці.

Або ще такий приклад. Біля входу в пекло різні людські хвороби вишикувані під командою смерті залежно від їхньої небезпеки, причинюваних людям втрат: від чуми, яка, скажімо, у XVIII ст. більше скосила людей, ніж усі війни за цей час, до порівняно з нею невинної бешихи (III, 45). Зображені на щиті Енея персонажі українських народних казок розміщені й відповідно названі залежно від їх популярності — від Івасика-Телесика до нині зовсім забутого, взятого з перекладних лицарських романів Марципана (V, 45).

Втім не будемо попереджати коментар і далі множити приклади. Додамо тільки, що навіть відсутність у тому чи іншому життєвому ряду реалії, персонажа, з сучасного погляду належного сюди, не випадковість і має своє історичне пояснення. Так, серед вишикуваних понад дорогою в пекло грішників зустрічаємо і “сімейну групу” (III, 46). Тут дружини, свекрухи, мачухи, вітчими, тесті, зяті, свояки, шурини, брати, зовиці, невістки, ятровки — всі, хто міг отруювати життя своїм рідним. У довгій шерензі відсутня тільки та, якій сучасний читач відвів би перше місце з правого флангу, — теща. Це тому, що в патріархальній сім'ї (іншої сім'ї Котляревський знати не міг) мати невістки, дружини не мала ніякого впливу, ніяких прав. Вона могла грати роль тільки ангела-хранителя, жалібниці й порадниці своєї дочки та її дітей і саме такою виступає у народних піснях минулого. Значення тещі в сімейному укладі стало зростати пізніше, з посиленням емансипації жінки та занепадом патріархальних засад.

Звичайно, Котляревський не перший вдався до побудови підказаних життєвою логікою словесних рядів. Вони притаманні народній мові, яку письменник зробив мовою літератури. Хоча б елементарне “хліб-сіль”, “борщ та каша” — в першому випадку ці поняття стоять в порядку їх важливості для людини, в другому — за черговістю споживання.

Або візьмемо портрети і характеристики персонажів у поемі. Тринадцять слів і словосполучень використовує І. Котляревський для змалювання портрета “бабищі старої” Сівілли, шістнадцять — опису зовнішності Харона (з них тільки на сорочку — п'ять), вісімнадцять — для зображення дівочої краси і доброї вдачі Лависі тощо. Вся поема тримається на словесних блоках, кожний з яких має свою особливу мікроструктуру, свою внутрішню єдність. Ці блоки — вишикувані в ряд реалії, люди, події. Ряди й ознаки, за якими вони будуються (послідовність: просторова, вікова, історико-хронологічна; ієрархія: суспільна, сімейна, церковна, військова, цехова і т. д.), такі ж численні й різноманітні, як і в тогочасному реальному житті. В цьому надзвичайно цінна прикмета реалізму Котляревського і неминуще пізнавальне значення його поеми. Укладач прагнув відбити це в коментарі.

“Енеїда” — також енциклопедія культури сміху українського народу. Сміх за своєю природою протилежний однозначності, сталості, заданості. Найбільші труднощі для укладача коментаря становить не так великий обсяг матеріалу, що потребує пояснення, як його бурлескно-іронічна природа, невичерпно-винахідливе, підступно-тонке комічне обігрування, несподіване змішування дійсності й вигадки, високого й низького, серйозного й нісенітниці, нарешті, зумовлений жанром травестії двоїстий характер зображуваного. Як у подвійних, накладених одна на одну кольорових картинках, від непомітної на око зміни ракурсу антична богиня перетворюється в старосвітську українську молодицю, воїни Вергілія — в запорізьких козаків. У ряді випадків нелегко встановити реальну основу зображуваного.

Так, стара нянька Амати — жінки царя Латина, за аренду хутора, в якому “ставок був, гребля і садок”, давала “чиншу до двора”, тобто платила цареві податок. Повідомляється, з чого складається той чинш:

Ковбас десятків з три Латину,
Лавинії к Петру мандрик,
Аматі в тиждень по алтину,
Три хунти воску на ставник;
Льняної пряжі три півмітки,
Серпанків вісім на намітки
І двісті валяних гнотів. (IV, 76)

Розміри чиншу тут комічно обіграні, зменшені. Ковбаси й коржі на Петра — власне, не чинш, а подарунок, ралець, з яким прийнято було ходити в гості. Алтин — дрібна монета, вартість якої дорівнювала трьом копійкам. “Три хунти воску” — теж надзвичайно мала данина (1 фунт — 409,5 грама). Тільки вісім серпанків та двісті гнотів — це вже щось схоже на чинш. Розміри чиншу підсилюють комізм заключних рядків строфи:

Латин од няньки наживався,
Зате ж за няньку і вступався,
За няньку хоть на ніж готів. (IV, 76)

Певно можна судити лише про те, що чинш мав переважно натуральний характер. Подібні випадки в поемі непоодинокі.

***

Іван Котляревський спирався на давні традиції українського письменства. Візьмемо твір, близький за жанром до його поеми, — “Казання руське”. Це пародія на проповідь православного попа, вперше опублікована й розглянута в контексті української літератури в книзі Леоніда Махновця “Сатира і гумор української прози XVI — XVIII ст.” (1964). “Казання руське” написане в другій половині XVII ст., принаймні за сто років до першого видання “Енеїди” (найпізніше 1697) тогочасною українською розмовною мовою північно-західного Полісся якимось дяком-бакаляром. Мова частково ритмізована в дусі народних приповідок та віршів і, що в даному разі важливо, рясніє структурами, близькими до словесних рядів “Енеїди”. Взята біблійна тема — сотворіння світу Всевишнім, до неї прилучена апокрифічна історія “побратання, покумання” Люципера та архангела Михайла. Наведемо уривок:

“Перед початком, мої дітоньки, світа не било нічого, Хоць запали — то би не тресло. Нічого нікому не далося ані видати, ані відати... Чи скажете ж ви мнє, мої дітоньки, где на той час господь бог пробивав, що єв і пив і що теж робив, коли неба і землі не било? А правда мовчите, бо не знаєте, з чого господь бог сотворив? Наперед сотворив небо і землю. На небі сотворив ангели сребряниї, золотиї, мальованиї, з очима соколовими. Под небеси сотворив птакі — ворони, сороки, круки, кавки, вороб'ї і тетери. На землі сотворив свині, корови, воли, медведі і вовчиська. Так же сотворив лисиці, горностаї, коти, миші і інше преутішниє звєрата. І побудував їм господь рай, плотом моцним огородил і полатью єго подперл. Там же насєяв дубини, грабини, лєщини, ольшини. В огородах насєяв свокли, репи, редьки, морхви, пастернаку і іншого хвасту і дерева. І ходит собе господь, глядит, щоб якоє порося не вилєзло. Коли о[д]ним оком глянет на небо, аж ся небо засолопило, слонце уха спустило і звісило...4

Недарма Леонід Махновець відзначив, що “Казання руське” — “просто нова сторінка в історії давньої української літератури, її ідей і образів, що примушує переглянути деякі усталені погляди” 5. Зокрема, це стосується думки про те, що пародійно-травестійна література у нас досягає значного розвитку тільки у XVIII ст., оскільки “Казання руське”, написане в XVII ст., — досконалий зразок такої літератури. У ньому тонко спародійована проповідь простодушного, неосвіченого православного попа. Одначе він сам дуже високої думки про свою освіченість і звертається до прихожан поблажливо-звисока (“Чи скажете ж ви мнє, мої дітоньки, где на той час господь бог пробивав?.. А правда мовчите, бо не знаєте...”). Далі піп плете (з ортодоксального церковного погляду) єресь, за яку його щонайменше треба було б позбавити духовного сану. Але як живо і правдиво відображено у проповіді світ, у якому живуть люди! В ній створені богом ангели — “сребряниї, золотиї, мальованиї”, взяті, звичайно ж, з ікон та малювань на релігійні теми, які були перед очима попа і мирян тут же, в церкві. Спускаючись від ангелів нижче й нижче, бог творить птиць, свійських і диких тварин, ліс, городину — все, що оточувало поліщука, з чого він жив. У кожному з наведених рядків вгадується система, реалія стоїть у ряду подібних відповідно до її місця у природі, в житті людини.

У подальшій апокрифічній легенді про Люципера і архангела Михайла, як вони разом “робляли, пивали”, а потім побилися, — уже не статичні ряди, а епізод з динамічним сюжетом. Цю динаміку несе в собі граматична побудова. Дієслова “побратав, посватав, покумав” за формою — однорідні, за змістом — ні. В цьому криється гумористична сіль. Побратими, так само як і брати по крові, у відносини сватівства і кумівства уже вступати не можуть. Очевидний для людей того часу алогізм, який демонструє всю неприродність союзу між нечистою силою і ангелом. Разом з тим і словесна гра, переведення оповіді в невідповідний змістові епічний план. Звичайна бійка з п'яних очей — тимчасом у її змалюванні поряд з побутовою грубо-зниженою лексикою прориваються елементи стилю пісень та казок про подвиг героїв (подібне бачимо в жартівливій народній пісні “Ой що ж то за шум учинився”). Михайло “скочит з великим галасом до Люципера”, той “Михайла хопит в щоку, аж ся поточив”, і тут же Михайло “кинеться до оружя — до ножа, до чечуги, до мачуги, до меча, до бича, до самопалу, щоб бити Люципера непомалу”, “то по руках, то по ногах, то по плечах. Посєк, порубав, покалєчив і к чорту на землю струтив”. Звернімо увагу, що властива народним казанням про героїв ритмізована мова з'являється саме в описі бійки-битви. Зазначимо також, що тут названо мало не всю ручну зброю тих часів.

Яскраво виявлений у “Казанні руському” ще один елемент бурлескно-травестійного стилю. Пародійно знижений не тільки найстарший ангел, а й сам бог. Могутній вседержитель, що творить світ і все суще в ньому, — в ролі свинопаса. Названа професія була малоповажаною в народі, “свинарем”, “свинопасом” завжди глумливо-зневажливо називали нетямущу, ні до чого не здатну людину. Мало того, що бог фігурує в ролі свинопаса (“І ходит собє господь, глядит, щоб якоє порося не вилєзло”), навіть навколишній світ переломлюється в його свідомості по-свинарському (“Коли о[д)ним оком глянет на небо, аж ся небо засолопило, слонце уха спустило і звісило”). Сонце в подобі каплоухої свині! Сонце свинопаса!

Гумористично-знижене зображення бога, інших біблійно-євангельських персонажів справедливо пов'язують з вивільненням європейських народів з-під гніту релігійних догм, з ідеями Відродження, вільнодумством і критицизмом передодня нових часів.

Все це так, але для з'ясування суттєвої прикмети гумору “Енеїди” Котляревського, гумору українського народу взагалі, дуже важливо наголосити ще й на інший момент. У фольклорі висміювання високого, святого — не завжди заперечення, повалення авторитету. Все суще неоднозначне, має різні, в тому числі високі й комічні сторони. Дану самоочевидну діалектичну єдність протилежностей в теорії визнавали і визнають нібито всі, а на практиці її люто заперечували і заперечують ортодокси та фанатики всіх часів.

Висміювання найвищих авторитетів у “Енеїді”, “Казанні руському” чи якомусь іншому літературному творі зумовлене і певним історичним етапом розвитку суспільної свідомості, але воно також — у самій природі народного гумору, народного характеру, сформованого не за одне і не за два століття.

Леся Українка, критикуючи основоположну засаду фанатиків: “Нема правди й розуму, як тільки в мені”, протиставляла їй народну мудрість, втілену в “гумористичній, сливе іронічній приповідці запорізькій: “Нема в світі правди, як тільки в богові та в мені трошки...” 6. При тому слово правда в даному контексті розуміється широко, як моральний категоричний імператив, воно включає в себе поняття авторитет, віра (“віра правдива”).

У Запорізькій Січі найважливіший ритуал — обрання кошового отамана, судді, писаря, інших ватажків військового товариства — включав у себе, крім обов'язкових, не менше трьох разів, відмов кандидатів від пропонованої посади, вручення клейнодів, присяги на вірність запорізьким звичаям та інших урочистостей, заключну церемонію — новообрані схиляли голову в знак покори перед волею громади, і всі присутні, до останнього козака-нетяги, всіляко висміювали обраних, обкидали гряззю та сміттям: щоб не задирали носа, пам'ятали, що козацька громада вище кошового, вище всієї старшини, разом узятої. В “Енеїді” теж живе дух даного звичаю, закладеної в ньому ідеї.

А тепер звернемося до творів Івана Вишенського, які з'явилися на два століття раніше від “Енеїди”. Вони пересипані словами-синонімами, словами-новотворами за народними та літературними зразками, довгим переліком у риторично-піднесеному ключі “тяжких і бремоносних” багатств, напоїв, наїдків, убранств, гріховних розваг відступників від божої правди, “утікших від православної віри єпископів”. Нестримне нагромадження близьких за змістом і однотипних морфем — вельми характерна риса стилю Івана Вишенського: “...Еще еси кровоєд, мясоєд, вілоєд, скотоєд, звЬроєд, свиноєд, куроєд, гускоєд, птахоєд, сытоєд, сластноєд, маслоєд, пирогоєд; еще еси периноспал, мяккоспал, подушкоспал; еще еси тєлоугодник; еще еси тєлолюбител; еще еси кровопрагнител; еще еси перцолюбец, шафранолюбец, имберолюбец, кгвоздиколюбец, кминолюбец, цукролюбец й других бреден горко- й -сладколюбец; еще еси конфакттолюбец; еще еси чревобісник; еще еси грєтановстек; еще еси грітаноигрател; еще еси грітаномудрец; еще еси детина; еще еси младенец; еще еси млекопий, — яко же ты хочеш біду военника, бьючогося й боручогося, у цицки матернєє дома сидячи, розсудити?” 7.

Леонід Махновець першим відзначив глибоку життєву основу “каталогів” великого сатирика: “Надзвичайно цікавим у цьому, здавалося б, довільному нагромадженні сатиричних неологізмів є те, що... неологізми йдуть у строгому порядку. Дистанція від кровоїдства-м'ясоїдства, що розпочинається воловиною-волоїдством і закінчується “сластноїдством” — пирогами, — це ж не що інше, як чергування страв... на бенкеті... порядок їх поїдання.

Після того, як пан виступив у ролі пирогоїда, Вишенський висміює його в іншому “амплуа”: “еще еси периноспал, мяккоспал, подушкоспал”. Набитих “гноєм снідных” панів, природно, одразу вганяло в сон” 8.

Ясна річ, порядок у мовних конструкціях Івана Вишенського, Івана Котляревського чи будь-якого іншого письменника — не закріплений формулою порядок математичного ряду. В літературі, як і в інших галузях мистецтва, немає і ніколи не буде несхитного детермінізму, раз назавжди знайденого ключа хай до одного письменника, чи навіть одного твору. Але вірно схоплена загальна тенденція служить ефективним знаряддям філологічного аналізу.

 Сягнемо ще глибше, аж за чорний провал золотоординського лихоліття. “Слово о полку Ігоревім”. В яких тільки аспектах воно не досліджувалося! І все ж академік Д. С. Лихачов слушно зазначив, що “різні форми перерахунку в “Слові” потребують спеціального вивчення”9 і тут же подав цікаві спостереження над звертанням київського князя Святослава до всіх руських князів поіменно. Повне комплексне вивчення “Слова” в цьому аспекті — справа майбутнього.

Ведучи мову про попередників Котляревського, ми весь час оглядаємося на “Енеїду”, пояснюємо метод аналізу літературного тексту, який у поєднанні з іншими видається плодотворним і застосовується в коментарі. Незадовго до того, як лягли на папір перші рядки твору Котляревського, німецький просвітитель Лессінг писав у трактаті “Лаокоон, або Про межі живопису та поезії” (1766): “...Поезія користується не просто окремими словами, а словами в певній послідовності. Тому, якщо самі ті слова ще й не є природними знаками, то ціла низка їх може набути сили природного знака, — власне, тоді, коли ті слова мають таку саму послідовність, як і речі, що їх вони означають. Це ще один поетичний засіб, якому ніколи не віддавали належне”10. Котляревський слідом за народною творчістю, своїми літературними попередниками віддав належне тому поетичному засобові, розвинув його, збагатив, виявивши при цьому просто-таки безмежну винахідливість, в чому читач коментаря до “Енеїди” не раз матиме нагоду переконатися. Увага до предметного світу і його соковите живописання — прикметна риса перших зразків так званого раннього реалізму, літератури народною мовою. В цьому плані з ближчих до “Енеїди” вершин в європейських літературах вкажемо на “Дон-Кіхота” Мігеля Сервантеса та “Гаргантюа і Пантагрюеля” Франсуа Рабле.

***

За складнішими проблемами коментування “Енеїди” постають відносно простіші. “Енеїда” містить сотні й сотні реалій, виразів, натяків, маловідомих або й зовсім не зрозумілих сучасному читачеві, їх треба пояснити, а для цього не обійтися без відшукування в літературі всіх отих “піярських граматик”, “октоїхів”, “ісправників ваканцьових”, “дульєтів”, “охвотів”, “гарлемпських капель”, інших атрибутів давноминулого і забутого в деталях життя. Думку ж про те, що художня література, захована в ній духовність, поезія і гумор живе доти, поки залишається зрозумілим наочне значення слова, нема потреби доводити.

А приказки і прислів'я, засновані на грі слів нісенітниці, фейєрверки фразеологізмів, щедрою рукою розсипані по всій поемі? Іван Франко в передмові до “Галицько-руських народних приповідок” зазначав: “Приповідка як монета: поки в обігу, кожний знає її ціну, а вийде з обігу, то й робиться не раз просто загадкою, особливо, коли вона оперта на якійсь грі слів, або являється ремінісценцією якоїсь мандрівної анекдоти, або якогось місцевого, давно забутого факту”11. “Енеїда” настільки органічно пов'язана з життям і культурою українського народу певного історичного періоду, настільки багатий зміст стоїть за “сміховиною”, що в коментарі без звертання до народної творчості, етнографії, інших літературних творів до і після Котляревського не можна обійтися. Фольклорні твори беремо з джерел, якомога ближчих до часів Котляревського, а тому авторитетніших з наукового погляду.

Пояснюємо в коментарі також побутові реалії, які хоч і відомі зараз багатьом, особливо людям старшого віку, але на наших очах зникають або зникли з ужитку: піл, жердка, мичка, днище, витушка, жлукто, бровар, кушнір, шаповал і т. ін. Читачеві мусимо нагадати, що освоєння коментаря вимагає певного рівня підготовки, відчуття художнього слова і любові до нього.

***

У 1798 р. “Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским” вийшла у Петербурзі коштом Максима Парпури без відома і згоди автора. Були опубліковані перші три частини поеми, в кінці — доданий адресований російському читачеві словник під заголовком “Собрание малороссийских слов, содержащихся в “Энеиде”, й сверх того еще многих иных, издревле вошедших в малороссийское наречие с других языков или и коренных российских, но неупотребительных”. Словник є початком коментаря до “Енеїди” і разом з тим помітним явищем української лексикографії кінця XVIII ст. Обсяг чималий — 972 слова. Він став доброю основою для аналогічних словників у всіх подальших виданнях “Енеїди”.

У другому виданні “Енеїди” (1808), ініціаторами якого напевне були вже інші люди (слова “Иждивением М. Парпуры” на титульній сторінці відсутні), і заголовок словника, і сам словник передруковано без жодних змін. Скопійовані навіть явні помилки (божовильный замість божевільний, минія замість манія, чіпчиковать замість чимчикувать та ін.). Так само як і перше, це видання поеми було для Івана Котляревського несподіванкою. Воно ще раз нагадало авторові, яким нечуваним успіхом користується його твір, яку роль він відіграв і ще може відіграти в літературі і його житті. Адже 1808 р. був переломним для письменника.

З 1796 р. Іван Котляревський перебував на військовій службі. В січні 1807 р. він був переведений у Псковський драгунський полк, дислокований у білоруському місті Ліда, а 23 січня 1808р. подав у відставку. З дуже обмеженими засобами для існування, без зв'язків, капітан у відставці опиняється на роздоріжжі. Треба було знайти якесь місце на цивільній службі. Його в рідній Полтаві довелося шукати в приймальнях столичних вельмож. Серед меценатів, які могли допомогти капітанові у відставці, був добре йому знайомий, багатий та впливовий Семен Михайлович Кочубей. Може, завдяки Кочубею, може, кому іншому Котляревський тільки через два з половиною роки після залишення військової служби (за формулярним списком — 3 червня 1810 р.) нарешті був призначений наглядачем (завідуючим) Полтавського дому виховання бідних дворян.

У цей неспокійний та невлаштований період свого життя Котляревський заходився коло видання свого твору, додавши уже готову на той час четверту частину. Певне, фінансував видання той же Семен Кочубей, бо на окремій сторінці посвята: “С. М. К-ю усерднейше посвящает сочинитель”. На титульній сторінці книжки читаємо: “Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским. Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий, Санктпетербург, в медицинской типографии. 1809 года”. На окремій сторінці “Уведомление” автора: “Энеида”, на малороссийский язык переложенная, в 1798 й 1808 годах была напечатана без моего ведома й согласия.

Она досталась господам издателям со многими ошибками й упущеннями, случившимися от переписки, й сверх того й издавшие многое в ней по-своєму переделали й почти испорченную випустили под моим именем.

Я решился исправить и дополнить прежде напечатанные три части и, присоединив четвертую, издать все вместе.

Благословенное принятие Энеиды от публики будет наградою трудов моих; и ежели она принесет удовольствие читателям, то я поспешу предложить и пятую часть”.

У кінці книжки доданий “Словарь малороссийских слов, содержащихся в Энеиде и сверх того еще многих иных в Малороссии употребительных, исправленный, умноженный и дополненный словами для четвертей части”. Після такого заголовка іде набраний без ніяких змін і поправок текст “Словаря”, публікованого в попередніх двох виданнях. Слідом за ним вміщено під окремим заголовком “Дополнение к малороссийскому словарю”, укладене вже самим Іваном Котляревським. Тут подано 153 слова. Видно, що Котляревський уважно прочитав словник перших видавців. Крім слів з четвертої частини, він вмістив у додатку ряд питомих українських слів з першої — третьої частин поеми, не включених укладачем чи може укладачами у словник попередніх видань. Не зрозуміло тільки, чому Котляревський не виправив очевидних помилок у словнику. Це він зробить пізніше, готуючи десь через півтора десятка років повне видання “Енеїди”.

Після виходу у світ власноручно підготовленого третього видання “Енеїди” та тривалих клопотів з улаштуванням на цивільній службі, Котляревський назавжди осідає в рідній Полтаві і неспішне завершує головну справу свого життя. П'ята частина “Енеїди” на кінець 1821 р. уже була завершена. В листі від 21 грудня 1821 р. він писав М. І. Гнєдичу: “...Я как кончил ее, то перекрестился. Что же касается до 6-й, то будет чем полюбоваться”12. Невдовзі була завершена й остання, шоста частина. Російський літератор М. О. Мельгунов після відвідання у серпні 1827 р. Котляревського писав М. П. Погодіну, що поема доведена автором до кінця.

Завершивши поему, письменник укладає “Словарь малороссийских слов, содержащихся в “Енеиде”, с русским переводом”. Сюди увійшло 1547 слів, більше, ніж до словника першого видання та “Дополнения” Котляревського до третього видання разом узятих. Адже додалися ще п'ята й шоста частини поеми, крім того, введено нові слова з попередніх частин.

Укладаючи “Словарь”, Котляревський взяв за основу словник до перших двох видань “Енеїди”. Не раз він виправляв помилки своїх попередників, уточнював смислове значення слів. “Бур'ян” — замість “на пустырях репейник и другие большие травы — негодная трава”. “Буханець” — замість “сытник пшеничный” — “булка”. Проте більшість слів перенесена Котляревським з першого словника без змін. Але це не применшує ролі письменника як укладача і коментатора власного твору.

Тимчасом лексикографи, належно оцінюючи словник до першого видання “Енеїди” (1798), невиправдано обминають його остаточний варіант, власноручно переписаний і доповнений Котляревським. Про нього не згадується жодним словом ні в “Історії української лексикографії” П. Й. Горецького (1963), ні в оглядовій праці — передмові В. В. Німчука до “Словника української мови” П. Білецького-Носенка, виданого 1966 р. А безпідставність такої недооцінки переконливо довів Агапій Шамрай на початку 50-х років. “Скептицизм, — писав він, — власне нічим не обгрунтований: до уваги брався один лише факт, а саме те, що повністю “Енеїда” вийшла в світ після смерті Котляревського. Ніяких інших фактів біографічного характеру, крім цього, немає для виправдання такого скептицизму. З біографічних нарисів про Котляревського ми дізнаємося, що він до кінця своїх днів працював над “Енеїдою” і незадовго до смерті продав рукопис харків'янинові О. А. Волохінову, який і видав його у 1842 році... Немає, отже, рації сумніватися в авторській редакції тексту (і словника — О. С.) видання 1842 р.”13.

Укладений Котляревським словник до повного видання “Енеїди” 1842 р. не раз передруковувався без змін у наступних виданнях або служив основою для власних приміток того чи іншого укладача.

Окремі дані для коментаря знаходимо в спадщині земляка і сучасника автора “Енеїди” М. Гоголя. Поряд з українським фольклором, помітний вплив на раннього Гоголя справив Котляревський. Ще навчаючись у Ніжинському ліцеї, він завів записну книжку під заголовком “Книга всякой всячины, или Подручная знциклопедия” (почата 1826 р., поповнювалась до 1831 — 1832 років). Серед ранніх записів значне місце займають українські лексикографічні та фольклорно-побутові матеріали. Зокрема, “Лексикон малороссийский”, для якого Гоголь брав матеріали з словника до “Енеїди”, також словників, до даних до “Малороссийских песен” М. Максимовича (1827), до “Опыта собрания старинных малороссийских песен” М. Цертелєва (1819), “Грамматики малороссийского наречия” О. Павловського (1818). Деякі слова Гоголь, мабуть, брав безпосередньо з уст народу або з творів сучасних йому українських авторів. Зустрічаємо тут також ряд виписок з першої — четвертої частин “Енеїди”, деякі з них взяті епіграфами до кількох розділів “Сорочинського ярмарку”. В “Книгу всякой всячины”, керуючись власними творчими планами, Гоголь з листів чи розповідей близьких людей вніс опис кількох українських ігор, страв, одягу, обрядів. Ті з них, що згадуються в “Енеїді”, повністю або частково введені в наш коментар, у кількох випадках з ними звірені дані, взяті з інших джерел.

Словниками до “Енеїди”, іншими нечисленними матеріалами зі спадщини Котляревського, записами Гоголя і вичерпуються безпосередні матеріали до коментаря. Не так і мало з огляду на їх загальну кількість, однак зовсім недостатньо у порівнянні з масою місць, які треба пояснювати сучасному читачеві.

***

Після першого повного видання 1842 р. “Енеїда” не видавалася двадцять років. Ішла глуха доба миколаївської реакції. З розгромом Кирило-Мефодіївського товариства у березні 1847 р. українське літературно-культурне життя завмирає майже зовсім, аж до періоду революційного піднесення другої половини 50-х — початку 60-х років. З кінця 80-х років минулого століття кількість видань “Енеїди” починає швидко рости.

Помітним явищем стало видання “Твори Івана Котляревського” (Київ, “Вік”, 1909). Сюди увійшли: “Енеїда, на українську мову перелицьована”, “Ода до князя Куракіна”, “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”. В “Енеїді” пронумеровано строфи кожної частини окремо і в додатку “Од редакції. Бібліографічні та біографічні розвідки” подано пояснення до тексту відповідно до нумерації строф. У додатку “Од редакції” є посилання на “Українські приказки, прислів'я і таке інше” Матвія Номиса, “Труды зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край” Павла Чубинського, “Нові українські пісні про громадські справи” Михайла Драгоманова, на твори Григорія Сковороди, Івана Нечуя-Левицького, Анатолія Свидницького.

Зі ста дев'яноста приміток до тексту поеми близько півтора десятка розгорнуто у коментар, указано на фольклорні джерела та паралелі, на перегуки з давньою і новою українською літературою, на життєву основу призабутих побутових реалій. У примітці до “тарабарщини” Сівілли, якою відкривається четверта частина (“Борщів як три не поденькуєш”) вказано на зразки такого жаргону в бурсацькому середовищі старих часів та серед простолюду, наведені відповідні приклади зі статті Івана Нечуя-Левицького “Українські гумористи та штукарі”. В коментарі до макаронічного бурсацького жаргону, на якому звертаються посли Енея до царя Латина (“Енеус ностер магнус панус”; IV, 46 — 47), наводиться аналогічне місце з “Люборацьких” Анатолія Свидницького. Також ширше пояснено рядки: “Гай, гай! ой, дей же його кату!” (І, 7); “...Загримотіла, Кобиляча мов голова” (II, 71); “І що то значить наш Статут” (III, 97) та ін.

Як недоліки цього видання рецензенти справедливо відзначали малу кількість пояснених місць та довільний їх вибір і надто вже скупий характер коментаря. Однак мав значення сам підхід до пояснення тексту. Тут зроблено виходи за межі твору, які напрошувалися, почате коментування поеми на тлі епохи та українського літературного процесу. Але намічена у виданні дорога довгий час лишалася непротореною. Незабаром почалася перша світова війна, за нею — великі революційні потрясіння та економічні розрухи, які не сприяли розвиткові літературознавчої науки.

У виданнях “Енеїди” уже радянської доби певний час не зустрічаємо такого, яке б просунуло вперед справу з коментуванням, хоч потреба в ньому ставала все більш відчутною. Проте кількість видань “Енеїди” зростала, в примітках та передмовах до них, окремих статтях та монографіях літературознавців хоч і в малій кількості, але спорадично нагромаджується матеріал для коментаря.

Серед дослідників, внесок яких у цю справу особливо помітний, треба згадати Іеремію Айзенштока (1900 — 1980). Він почав вивчати спадщину І. Котляревського ще у 20-х роках. У 1928 р. видав “Енеїду” із змістовною передмовою та примітками. Протягом усього життя літературознавець вивчав творчість І. Котляревського та його добу. Останнім словом І. Айзенштока про “Енеїду”, певним підсумком його доробку на цій ниві стала передмова та примітки до видання творів Івана Котляревського російською мовою у великій серії “Библиотеки поэта” 1969 р. “Енеїда” тут публікувалася в перекладі Віри Потапової. Як і все, що вийшло з-під пера І. Айзенштока-літературознавця, передмова й примітки позначені високою фаховою культурою і нешаблонністю наукового мислення. Не втрачають свого значення висловлені ще у 20-х роках і розвинуті в його подальших працях спостереження над художніми особливостями поеми, характером відображення в ній людей і побуту, еволюцією стилю від яскраво вираженого бурлескно-травестійного до переплетення цього стилю з усе відчутнішими лірично-сентиментальними та героїчними елементами в останніх трьох частинах.

У 1952 — 1953 роках вийшло “Повне зібрання творів Івана Котляревського” у двох томах, підготовлене Агапієм Шамраєм (1896 — 1952). Це видання стало подією, етапним явищем у всій науці про Котляревського. Перший том відкриває змістовна стаття А. Шамрая “Проблема реалізму в “Енеїді” І. П. Котляревського”, текст поеми заново підготовлений на належному науковому рівні того часу, подані різночитання та варіанти всіх прижиттєвих видань поеми та списків 1796 й 1799 років (підготовлені Михайлом Михайловичем Новицьким (1892 — 1964). Примітки А. Шамрая до “Енеїди” уже своїм обсягом значно перевищували примітки до всіх попередніх та й наступних видань. Кілька його приміток у заново відредагованому і доповненому вигляді увійшло в наш коментар.

Поряд з “Словарем” самого Івана Котляревського, коментар Агапія Шамрая став основою приміток до всіх наступних видань “Енеїди”, в тому числі до “Повного зібрання творів І. П. Котляревського” 1969 р., виданого з нагоди 200-ліття з дня народження письменника (підготовка тексту і примітки Бориса Деркача).

У пропонованому коментарі укладач, спираючись на здобутки попередників, прагнув зробити дальший крок на цьому шляху, допомогти сучасному читачеві проникнути в глибини геніальної травестії. Зовсім не розхожою риторичною фігурою, лише визнанням реального буде застереження, що наш коментар не вичерпує всього багатства “Енеїди” і може не в усьому задовольнити допитливого читача. Але маємо певність, що коментар наблизить до нього далеку від нас епоху, а то й спонукає до самостійних роздумів у правильному і перспективному напрямі.


[1] Записки наукового товариства ім. Шевченка. — Львів, 1905. — Т. 71. С. 211.
[2] Кулжинский Й. Некоторые замечания касательно истории й характера малорусской поззии /Укр. журн. — 1825., № 3 С. 186 — 187.
[3] У посиланнях на “Енеїду” тут і далі римською цифрою позначаємо частину поеми, арабською — строфу.
[4] Махновець Л. Сатира і гумор української прози XVI — XVIII ст., К., 1964. — С. 391.
[5] Махновець Л. Сатира і гумор української прози XVI — XVIII ст., С. 392.
[6]Українка Леся. Замітки з приводу статті "Політиуа і етика" / / Зібр. творів: У 12 т. — К., 1977. — Т.8. — С. 255.
[7] Вишенский Й. Сочинения. — М.: Л., 1955., С. 38
[8] Махновець Л. Сатира і гумор української прози XVI — XVIII ст., С. 184 — 185.
[9] Лихачев Д.С. “Слово о полку Игореве” и культура его времени. Л., 1978., С. 62.
[10] Лессінг Г.Е. П'єси: Лаокоон., К. 1976., С. 305.
[11] Франко І. Галицько-руські народні приповідки., Львів, 1901. Т. 1., С. XIX.
[12] Котляревський І.П. Повне зібр. творів., К., 1969., С. 329.
[13] Котляревський І.П. Повне зібр. творів: У 2 т., К., 1952., Т. 1., С. 359 — 360.


СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

Вергілій — Вергілій П. Марон. Енеїда: В 12 кн. — К.: Дніпро, 1972.
Даль — Даль В. Пословицы русского народа. — М., 1957.
К. — взято з “Словаря малороссийских слов, содержащихся в “Энеиде”, с русским переводом”, доданого І. Котляревським до видань “Енеїди” 1809 і 1842 років.
К. с. — “Киевская старина”.
Маркевич — Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. — К., 1860.
Нар. — 3 народних уст.
Номис — Українські приказки, прислів'я і таке інше. /Спорудив М. Номис. — СПб, 1864.
Франко. Приповідки — Галицько-руські народні приповідки: У 3 т. — Львів, 1901 — 1910.
Чубинський — Труды зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-русский край: В 7 т./ Под ред. П. П. Чубинского. — Спб., 1872 — 1879.




Котляревський Іван Петрович
Енеїда Поема
Коментар уклав Ставицький Олексій Феодосієвич
Художник Базилевич Анатолій Дмитрович
ISBN 5-330-00763
Видавництво «Радянська школа», 1989.

Текст друкується за виданням: Котляревський І.П. Повне зібрання творів. — К.: Наук. думка, 1968.

Ілюстрації використано з видання:
Котляревський І. Енеїда. — К.: Дніпро, 1969.


ЗМІСТ   Частина перша   Частина друга   Частина третя   Частина четверта   Частина п′ята   Частина шоста   "Енеїда" в мережі